|
1. Поволі день
лягає на спочинок,
Сідає синій вечір
на поля,
А хто це так
мандрує безупину
Із міста до
далекого села?
2. Вони в тривозі
швидко поспішають,
Щоб на путі не
стрінула їх ніч,
Тихцем поміж
собою розмовляють,
Яку ж то дивну
чули вони річ.
3. “Невже, невже,
це дійсно є правдивим,
Щоб той, хто вже
помер із гробу встав?”
Тут подорожній з
вигляду щасливий
Зрівнявся з ними
й розмовляти став.
4. Він їх питав,
вони відповідали
І їм було так
добре поруч з ним,
Із тим, кого ще
досі не впізнали,
Та ось село, та
ось уже і дім.
5. Прощатись
треба, та не стало сили,
А він спішить,
він хоче відійти.
І враз вони
несміло попросили:
„Зостанься з
нами, де ж вночі іти?”
6. Зірками вкрився
небозвід розлогий,
Розлив бліде
проміння місяць-князь.
„Сідай за стіл,
ти змучений з дороги,
Ми дуже раді, що
ти є у нас.”
7. Він з
посмішкою щирою сідає,
Бере пахучий хліб
до рук святих,
Підносить вгору і
благословляє:
„Беріть і їжте,
дітоньки!” – і зник.
8. У них
відкрились очі і впізнали,
Ісусе, о який
блаженний час.
“Невже, невже,
серця в нас не палали,
Як Він в дорозі
промовляв до нас?”
9. Та де Він, де?
Чому пішов так скоро?
Серця розхвилював
і зник, як дим.
І довго шлях
освітлювали зорі
Двом постатям, що
йшли в Єрусалим.
10. Вони ішли,
серця вогнем палали,
Не знати де й
подівся давній страх,
Вони ішли з
Ісусом розмовляли,
Який повік
замешкав у серцях.
11. Як часто я
іду до Емаусу,
Тікаю від життя,
що є трудним,
Чому ж тоді не
пізнаю Ісуса,
Хоч маю певність,
що іду за Ним?
12. Та варто
зупинитись і сказати:
„Чи ти стомився?
Сядь і відпочинь.”
О, як тоді Його
не розпізнати,
Як хліб життя
переламає Він?
13. Поволі день
лягає на спочинок,
Сідає синій вечір
на поля,
А хто це так
мандрує безупину
До міста із
далекого села... |