1. Поволі день лягає на спочинок,

Сідає синій вечір на поля,

А хто це так мандрує безупину

Із міста до далекого села?

2. Вони в тривозі швидко поспішають,

Щоб на путі не стрінула їх ніч,

Тихцем поміж собою розмовляють,

Яку ж то дивну чули вони річ.

3. “Невже, невже, це дійсно є правдивим,

Щоб той, хто вже помер із гробу встав?”

Тут подорожній з вигляду щасливий

Зрівнявся з ними й розмовляти став.

4. Він їх питав, вони відповідали

І їм було так добре поруч з ним,

Із тим, кого ще досі не впізнали,

Та ось село, та ось уже і дім.

5. Прощатись треба, та не стало сили,

А він спішить, він хоче відійти.

І враз вони несміло попросили:

„Зостанься з нами, де ж вночі іти?”

6. Зірками вкрився небозвід розлогий,

Розлив бліде проміння місяць-князь.

„Сідай за стіл, ти змучений з дороги,

Ми дуже раді, що ти є у нас.”

7. Він з посмішкою щирою сідає,

Бере пахучий хліб до рук святих,

Підносить вгору і благословляє:

„Беріть і їжте, дітоньки!” – і зник.

8. У них відкрились очі і впізнали,

Ісусе, о який блаженний час.

“Невже, невже, серця в нас не палали,

Як Він в дорозі промовляв до нас?”

9. Та де Він, де? Чому пішов так скоро?

Серця розхвилював і зник, як дим.

І довго шлях освітлювали зорі

Двом постатям, що йшли в Єрусалим.

10. Вони ішли, серця вогнем палали,

Не знати де й подівся давній страх,

Вони ішли з Ісусом розмовляли,

Який повік замешкав у серцях.

11. Як часто я іду до Емаусу,

Тікаю від життя, що є трудним,

Чому ж тоді не пізнаю Ісуса,

Хоч маю певність, що іду за Ним?

12. Та варто зупинитись і сказати:

„Чи ти стомився? Сядь і відпочинь.”

О, як тоді Його не розпізнати,

Як хліб життя переламає Він?

13. Поволі день лягає на спочинок,

Сідає синій вечір на поля,

А хто це так мандрує безупину

До міста із далекого села...